Українське суспільство продовжує демонструвати стійкість, попри надскладні виклики. За останнім опитуванням КМІС, 61% українців готові терпіти війну стільки, скільки буде необхідно. На початку року таких було 65%, у квітні показник знизився до 48%, а влітку знову зріс. Тобто суспільство втомлюється, переживає складні періоди, але більшість усе одно зберігає готовність до тривалого опору.
Ми справді сильна нація. Моральний дух, самоорганізація і готовність брати на себе відповідальність допомогли нам вистояти у 2022 році й тримають країну досі. Але стійкість — це не лише здатність терпіти. Готовність має перерости у звичку діяти.
Важливо прийняти просту річ: росія нікуди не зникне. Навіть якщо інтенсивність війни змінюватиметься, загроза для України не зникне з таким сусідом. Тому нам не можна щоразу починати готуватися лише тоді, коли стає страшно. Суспільство має бути готовим постійно.
І це відповідальність не лише військових чи держави. Армія тримає фронт, але сильний фронт неможливий без сильного тилу. Тил теж має бути напоготові. Кожен із нас має знати, що робити під час обстрілу, вміти надати домедичну допомогу, розуміти мінну небезпеку, підтримувати фізичну форму, знати базові правила поводження зі зброєю і бути готовим допомогти своїй громаді.
У березні 2026 року Верховна Рада зробила важливий крок у цьому напрямі — ухвалила Закон №4826-IX щодо підготовки громадян до національного спротиву. Він передбачає створення мережі центрів підготовки громадян по країні, участь громад у їх роботі та чіткіший розподіл відповідальності між державою і місцевою владою. Окремий напрям — освіта: підготовка до національного спротиву має охоплювати різні рівні освіти, а для здобувачів освіти передбачені «Основи національного спротиву».
Це правильний напрям. Але громадянське суспільство зрозуміло необхідність такої підготовки значно раніше.
Ще у липні 2022 року Фонд Сергія Притули запустив перший Центр готовності цивільних у Полтаві. Дуже швидко стало зрозуміло, що запит величезний: на окремі тренінги реєструвалися сотні людей. Модель почали поширювати в інших містах і громадах.
Так у вересні 2022 року я разом з колегою Наталею Піпою стали волонтерками та співкоординаторками Центру готовності цивільних у Львові. За цей час, ми провели майже 400 тренінгів, які відвідали близько 7000 учасників. Люди навчаються домедичної допомоги, стрілецької справи, мінної безпеки, основ FPV-дронів, психологічної стійкості, підготовки до мобілізації та інших навичок, необхідних під час війни.
Я часто спілкуюся з учасниками цих тренінгів. І бачу: знання прибирають частину страху. Коли людина розуміє алгоритм дій, знає, як поводитися зі зброєю чи як допомогти пораненому до приїзду медиків, вона почувається впевненіше.
І ці навички потрібні не лише десь біля лінії фронту. У липні 2026 року росія знову завдала масованого удару по Львову: одна людина загинула, десятки були поранені. Навіть місто за сотні кілометрів від фронту не є повністю безпечним.
Саме тому я підтримую державне масштабування системи підготовки. Волонтерські проєкти можуть швидко тестувати підходи, збирати сильних інструкторів і працювати з мотивованими людьми. Але лише держава має ресурс зробити такі знання доступними не для десятків тисяч, а для мільйонів українців. У кожній області, громаді, школі та університеті.
Готовність суспільства — це також підтримка Сил оборони. Волонтерство за роки великої війни стало частиною нашої культури. І хоча формат допомоги змінюється, українці не перестали підтримувати одне одного. За останнім дослідженням Zagoriy Foundation, проведеним у 2025 році, частка регулярних донатів зросла з 14% до 25%, а 79% опитаних зазначили, що готові допомагати волонтерам.
Цю культуру важливо зберегти. Донат, волонтерство, навчання, фізична підготовка, знання домедичної допомоги — це різні прояви одного й того самого: відповідальності за державу, в якій ми живемо.
Не можна перекласти всю відповідальність за безпеку на військових. Вони вже несуть найбільший тягар. Завдання тилу — зробити все, щоб фронт мав на що спертися.
Наша стійкість подарувала нам час. І цей час потрібно використати, щоб побудувати суспільство, яке не чекає наступної загрози, аби почати готуватися.
Готовність має стати частиною нашого способу життя. Не через постійний страх. Навпаки — щоб страху було менше, бо ми знаємо, що робити.